Кучеренко Анна Вячеславовна ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ СТУДЕНТІВ

автор **Admin** Вт Лют 23, 2016 10:11 am

Анна Вячеславовна Кучеренко,
кандидат історичних наук, викладач психології
Черкаського комерційного технікуму,
anna.kucherenko.1972@mail.ru

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ СТУДЕНТІВ

На сучасному етапі розвитку освіти в Україні чільне місце посідає збереження та збагачення інтелектуального фонду нації. Варто відмітити, що інтелектуальний потенціал народу не з'являється спонтанно, він потребує стимулювання на всіх етапах життя людини. Сприятливим для розвитку інтелектуальних здібностей, наукового світогляду, пізнавальних процесів особистості, як доводять науковці, є період навчання у загальноосвітній школі, професійно-технічних та вищих навчальних закладах.
Мета статті – вивчення одного із напрямків змісту виховання, а саме інтелектуального виховання, його сутності та провідних шляхів реалізації.
Інтелектуальне виховання – цілеспрямована діяльність педагогів з розвитку розумових сил і мислення студентів, прищеплення їм культури розумової праці.
У психолого-педагогічній літературі вживають також термін «розумовий розвиток» розвиток, удосконалення інтелектуальної сфери і здібностей людини.
Мета інтелектуального виховання – забезпечення засвоєння студентами основ наук, розвиток їх пізнавальних здібностей і формування на цій основі наукового світогляду. Його зміст – система фактів, понять, положень з усіх галузей науки, культури і техніки. Ці знання мають бути систематизовані, постійно поповнюватися.
У процесі інтелектуального виховання студенти повинні навчитися мислити.
Мислення – процес опосередкованого й узагальненого пізнання
предметів і явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв'язках і відносинах [2, 309].
В аналізі мислення важко обійтися без понять "інтелект" та "інтелектуальні здібності". Словом "Інтелект" (від лат. розуміння, розум) – це здатність людини розуміти нові ситуації і пристосовуватися до них. Більшість психологів схильні думати, що є три типи інтелекту: генетичний, який неможливо вивчити; поведінковий, що виявляється і спостерігається в поведінці; вимірний, тобто такий, що підлягає тестовій оцінці. Частина психологів, об'єднуючи прояви інтелекту в поведінці (оперування абстракціями, здатність вчитися, адаптуватися до обставин тощо), називають його загальною здатністю до переробки інформації [3, 109].
Оцінювання рівня інтелектуального розвитку здійснюють на основі співвідношення реального хронологічного віку з її "розумовим віком" (це розумовий рівень індивіда, який визначається за успішністю виконання тестових завдань). Показником розвитку інтелекту є "коефіцієнт інтелектуальності", який скорочено позначають IQ.
Цей показник знаходять співвідношенням:
Середнє значення IQ відповідає 100 балам, найнижчі можуть наближатися до 0, а високі - 200. Стандартне (тобто середнє для всіх груп) відхилення - 16 балів у кожний бік. У кожного третього IQ перебуває між 84 і 100 балами, і така сама частина (34%) - з показниками від 100 до 116 балів. Дві інші частини людей (у кожній по 16%) розглядаються як крайні групи з низькими (від 10-84) і високим інтелектом IQ від (116-180).
Дибільністю називають легко виражену "недоумкуватість" (IQ більше 75%). За даними дослідників вона трапляється у 3% населення, помітна не відразу, а в процесі початкового навчання. Показником вияву цього явища є нездатність до абстрактного мислення. Дибіли не розуміють переносного смислу прислів'їв, метафор. Точні дані про дибілізацію суспільства жодна країна дати не зацікавлена. У США, у Східній Азії, де дибілізм є національною трагедією, признається нормою легка його форма, і максимально скорочується в загальноосвітніх школах навчальний матеріал, для засвоєння якого необхідно виявляти здатність до абстрактного мислення.
Інтелектуальний розвиток можна досліджувати на підставі сформованості різних видів мислення: діалектичне – вміння бачити в явищі суперечності, тенденції розвитку, зародження нових; логічне – встановлення узагальнених зв'язків між новими знаннями і раніше засвоєним матеріалом, приведення їх у певну систему; абстрактне – абстрагування від неістотних, другорядних ознак, виділення загальних та істотних і на цій основі формування абстрактних понять; узагальнююче – знаходження загальних принципів і способів дій, що поширюються на певну низку явищ; категоріальне – вміння об'єднувати поняття в класи і групи на підставі певних істотних ознак подібності; теоретичне – здатність до засвоєння знань високого рівня узагальнення, розуміння наукових засад і принципів розвитку тих чи тих галузей знань, виявлення залежності та закономірності існуючих між явищами зв'язків; індуктивне – рух думки від окремого до загального, від фактів до узагальнень, висновків; дедуктивне – рух думки від загального до окремого; алгоритмічне – неухильне дотримання інструкції, яка вказує строгу послідовність дій, що забезпечує отримання результату; технічне – розуміння наукових засад і загальних принципів виробничих процесів; репродуктивне – актуалізація засвоєних знань для розв’язання завдань відомого типу або виконання дій у знайомих умовах; продуктивне – самостійне вирішення людиною нових завдань на основі набутих знань, а також із використанням нових даних, способів і засобів, необхідних для їх вирішення; системне – здатність виявляти зв'язки між науками, розуміти загальнонаукові закони, покладені в основу їх розвитку, мати загальні уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства. Студента необхідно навчити всіх цих видів мислення, а найголовніше понятійному мисленню. Витоки цього поняття слід шукати в роботах видатного радянського психолога Льва Виготського.
Понятійне мислення можна визначити через три важливих моменти. Перший - вміння виділяти суть явища, об'єкта. Другий - уміння бачити причину і прогнозувати наслідки. Третій - вміння систематизувати інформацію і будувати цілісну картину ситуації. Ті, хто володіє понятійним мисленням, адекватно розуміють реальну ситуацію і роблять правильні висновки, а ті, хто не володіють, теж впевнені у правильності свого бачення ситуації, але це їх ілюзія, яка розбивається об реальне життя. Їхні плани не реалізуються, прогнози не збуваються, але вони вважають, що винні оточуючі люди і обставини, а не їх неправильне розуміння ситуації.
Оволодіти ними він може лише за умови освоєння таких мислительних операцій, як: аналіз – мислене розчленування цілого на частини або мислене виділення окремих його частин; синтез – мислене поєднання частин предметів або окремих його сторін, їх ознак, властивостей; порівняння – встановлення подібності або відмінності між предметами і явищами за однією кількома ознаками, виділеними в певній послідовності; класифікація (систематизація) – поділ предметів або явищ за групами залежно від подібності чи відмінностей між ними [3, 93].
Ефективність розумового виховання значною мірою залежить від багатьох чинників. Узагальнено їх можна звести до таких положень:
- уміння педагога виділити в навчальному предметі світоглядні твердження, ідеї, закони, закономірності, концепції і реалізувати їх під час навчання;
- дотримання педагогом принципу внутрішньопредметних і міжпредметних зв'язків як фактора єдності і взаємозв'язку явищ, процесів реального світу;
- оволодіння студентами аналізом, синтезом, порівнянням, узагальненням, виробленням навичок аргументувати свої думки, захищати свої світоглядні позиції;
- залучення студентів до активної громадської діяльності з метою зміцнення єдності світогляду і поведінки;
- своєчасне коригування відхилень у поведінці окремих студентів;
- відповідність світоглядної позиції педагогів і батьків потребам суспільства.
Попри певні універсальні особливості розумове виховання у вищій школі має свою специфіку. Оскільки кожен вищий навчальний заклад забезпечує професійну підготовку, то основним його завданням є максимальний розвиток пізнавальних і творчих здібностей студентів – майбутніх спеціалістів, формування у них наукового світогляду. Не менше значення має й подальший розвиток культури розумової праці. З цією метою багато вищих навчальних закладів передбачають заняття, які розкривають особливості планування самостійної роботи, конспектування лекцій, наукової літератури, користування каталогами бібліотек, Інтернетом, опанування основами наукових досліджень тощо [1, 33].
Успіх навчальної діяльності студентів, їх розумовий розвиток значною мірою залежать і від рівня сформованості в них таких навчальних умінь.
Уміння читати. Характеризується виразністю, інтонацією, темпом, урахуванням жанру тексту і залежить від уміння студента охопити зором текст, який він читає. Слід вимагати того, щоб студенти усвідомлювали прочитаний текст.
Уміння слухати. Передбачає вміння зосередитися на змісті розповіді, пояснення, лекції чи запитань викладача, відповідей на запитання студентів. Слухання має супроводжуватись аналізом, умінням прорецензувати й оцінити прослухане повідомлення.
Уміння усно формулювати і викладати свої думки. Йдеться про відповіді на запитання, переказування змісту прочитаного чи почутого, словесний опис картини, приладу, спостережуваного об'єкта, вміння поставити запитання до розповіді викладача, прочитаного тексту та ін.
Уміння писати. Передбачає оволодіння технікою письма та писемною мовою і полягає в умінні правильно списувати з дошки, з книжки, описувати побачене, писати під диктовку, написати твір на задану або на вільну тему, реферат, законспектувати прочитане тощо.
Уміння працювати з книжкою. Це передусім уміння підібрати необхідну літературу за бібліографією, визначити її загальний зміст, використовувати різні форми запису прочитаного, вміння користуватися довідковою літературою, словниками, періодикою.
Спеціальні уміння. Охоплюють уміння читати ноти, технічні креслення, карти, обчислювальні вміння з математики, вміння слухати музику, уміння записувати числа, формули, користуватися словником під час вивчення іноземних мов та ін.
Уміння культури розумової праці. До цих умінь відносять, зокрема, вміння дотримуватися раціонального режиму розумової праці, виконувати навчальні завдання акуратно, утримувати в належному порядку своє робоче місце. Студент повинен уміти чергувати розумову працю з відпочинком або з іншим видом діяльності. Культура розумової праці передбачає знання студентом загальних правил розумової праці та вміння дотримуватись їх у своїй навчальній діяльності; знання важливості поступового входження в роботу, її ритмічність, регулярність у чергуванні праці й відпочинку, робота зі складним і легшим матеріалом та ін. Виходячи із загальних правил, кожен студент розробляє власний стиль навчальної діяльності.
Окрім розглянутих умінь, самостійна навчальна діяльність передбачає також вироблення у студентів уміння зосереджено та уважно працювати, долати труднощі, розвивати пам'ять і використовувати різні її види (логічну, моторну, зорову), вести спостереження і нотатки, володіти деякими раціональними способами розумових дій, контролювати себе.
Отже, одним із найголовніших завдань вузівського етапу інтелектуального виховання є формування в студента умінь і навичок самостійного опрацювання наукової та навчальної літератури, розв'язання різноманітних пізнавальних задач, користування довідковою літературою (енциклопедіями, довідниками та ін.), складання конспектів, а також написання робіт, які вимагають творчого підходу і самостійного аналізу певної проблеми (рефератів, доповідей, курсових робіт і т.ін.). Крім того, у студента має сформуватися потреба постійно поповнювати свій багаж професійних знань після закінчення вищого навчального закладу. Вища освіта покликана забезпечити майбутньому фахівцю і міцні науково-світоглядні орієнтири, надати їм форми твердих особистісних переконань.
Список використаних джерел:
1. Основи психології і педагогіки : навчальний посібник / О. М. Степанов, М. М. Фіцула. - 2-ге вид., виправ., доп. - Київ : Академвидав, 2006. 520с.
2. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – СПб.: Питер - 2005. -713с.
3. Столяренко Л.Д. Основы психологии. – Ростов н/Д: Феникс, 2003. –448 с.